	12 июня 2008 Кіно і німці або Історія одного села під час війни «Волосся на долоні виросте, як повернеться Радянська влада!» Пригадую, як я, ще хлопчиськом, дивився польський військовий серіал «4 танкісти і собака», в якому героїчний і кмітливий екіпаж танку Т-34 громив німців серію за серією. Серіал мені страшенно подобався, і я, з дитячою безпосередністю, щодня умовляв когось із дорослих подивитися фільм разом зі мною. Одного разу на мої умовляння погодився дід Андрій, який воював проти німців спочатку у піхоті, а потім в артилерії. Він зайшов до кімнати і всівся на стілець спиною до мене (мабуть, щоб під час перегляду я не міг побачити його реакцію на фільм). Дід мужньо продивився цілу серію телепропаганди, а потім підвівся зі стільця і сказав: «Брехня це все: німці у них тут страшенно дурні!». —Діду, а як же ж було насправді? – не втримався я від чергових розпитувань. —Як?! А так!, – підвищивши свій зазвичай спокійний голос, відповів мені дід Андрій. – Цілий день нас під вогнем тримали, а ввечері підповзав до нас кашовар і давав нам в руку трохи каші! Зброї нам нормальної не дали, навіть форми не дали, а погнали на убій, як худобу! Сказав – і вийшов. Більше я з ним про війну говорити не наважувався, зате став наполегливіше розпитувати про ті роки решту родичів, зокрема, дядьків, бабуню, якій дід Андрій дещо все-таки розповідав. В результаті вималювалася така картина… Село Кумари Первомайського району Миколаївської області, звідки походить мій рід, було (та й досі є) великим селом з кількох тисяч хат, і займало воно велику територію. Коли німецькі війська вже у перші тижні війни наблизились до села, то місцевих комуністів наче вітром здуло – вони, забравши сім’ї, дременули на схід, ще й серед селян розповсюдили свою паніку: «Треба евакуюватись! Негайно!». Коли ж мій прадід-колгоспник, наслухавшись цієї панічної агітації, прибіг додому і почав збирати речі, щоб і самому їхати на схід, то його дружина, моя прабабця, зупинила чоловіка спокійними словами: «Нікуди ми не поїдемо! «Чорні» люди всюди треба!». І мудра жінка не помилилась. Радянська пропаганда (а російське кіно і донині) десятиліттями показувала нам «героїчну боротьбу Радянського народу проти німецько-фашистських загарбників». Може, десь так воно й було, та у степах України все було трохи по-іншому. «Героїчного опору» німецьким окупантам не чинила ні Радянська армія, ні комуністи, ні прості люди. Ось як це було у Кумарах Первомайського району: одного спекотного дня у садочку мого прадіда раптом з’явилися десятки радянських солдатів. Всі вони були мокрі, бо тільки-но перепливли річку. Від голоду солдати стали рвати яблука і швиденько їх їсти. Прадід вийшов до них, поговорив. Виявилося, що це були вояки, які відступали перед німецькими військами. Їхні командири кинули їх напризволяще, кудись повтікали, і вони йшли на схід своїми ногами. Річку вони змушені були перепливти, бо мости захопили німці. Чимало з них, не змігши вигребти в одязі, чоботях та зі зброєю на спині, потонули. І це були найорганізованіші і найвірніші Радянській владі солдати! Ті, хто так і не зміг простити комуністам знущань 1917-1941 років, просто розбрідалися по селах, і їх українські селяни теж бачили, тільки йшли вони селами вночі, ховаючись як від німців, так і від «радянців». Ось таким побачили відступ радянських військ українські селяни. Чесно кажучи, ніхто за Радянською владою не тужив. Навпаки, всі дуже раділи, адже комуністи чимало людей виселили до Сибіру, в усіх людей забрали землю, худобу, майно, ще й примусили працювати, як казав Кобзар, «на нашій, не своїй землі», наче кріпаків. Добре пам’ятали люди й Голодомор, ту «безкровну війну», яку провели проти нашого народу взимку 1932-33 років… Селяни після втечі комуністів, сміючись, казали одне одному: «Волосся на долоні виросте, як повернеться Радянська влада!». І при цьому, як казала мені моя бабуня Тамара (в ті дні ще школярка), показували на внутрішню поверхню долоні, де нема жодної волосинки. А нам торочать про якийсь героїчний опір… Німці Наступ німців був блискавичним, це був справжній бліцкриг. Німецькі війська потоком пронеслися через село, і люди зітхнули з полегшенням – не було ні грабунків, ні ґвалтувань. Щоправда, від випадково скинутої німцями авіабомби загинуло двоє людей, але це були єдині жертви серед цивільного населення під час наступу фашистів. Всі навіть почали говорити, що «Німці – то ж цивілізований народ!». Але зачарування новою владою минулося, коли селом пішли колони обдертих радянських військовополонених. Такого поганого ставлення до полонених український селянин витримати не зміг. Тоді люди й зрозуміли, що ніхто їх не звільнив, просто окупанти помінялись. Матеріально українське село Кумари від зміни окупантів дуже виграло. За радянських часів люди працювали у колгоспі «за палички». Що це таке мені пояснила моя бабуня Тамара: «палички» – це так звані «трудодні». Прийшов селянин на колгоспну панщину, відробив день – йому малописьменний ланковий ставить у своїх документах паличку, мовляв, відпрацював день, йди додому. А бувало й так, що на один трудодень людям доводилось працювати і два, і три дні. Потім на ці трудодні видавали селянинові пайку, яка була просто мізерна, аби тільки не здох. Німці хоч і не дозволили розпустити колгоспи, проте дали людям жити більш-менш по-людськи. Показником зростання добробуту селян були бучні весілля, на яких люди їли самі курячі стегенця! Такого достатку українське село Кумари за Радянської влади не тільки не знало, а й не мріяло. Звідки бралося те благополуччя? До села приїздив німецький агроном, призначений окупаційною владою оцінювати врожаї, уважно обдивлявся засіяні поля, і виносив свій вердикт: з цього поля можна буде зібрати, наприклад, 20 центнерів з гектара! Насправді ж люди збирали значно більше, і надлишок окупанти не конфісковували, а дозволяли залишати собі. Так українське село піднялося, від’їлося. Дитинство мого діда Андрія припало на 1930-ті роки – на часи Голодомору, розкуркулювання і так званої «колективізації» (коли у селян забрали все їхнє майно і перетворили на сільськогосподарських рабів). Недоїдання, стреси від розкуркулення призвели до того, що до 16 років (тобто на момент окупації) мій дід був дуже маленьким на зріст, родичі навіть думали, що він ніколи і не виросте. На окупа-ційних харчах дід Андрій так піднявся, що впродовж двох років виріс десь на 40 сантиметрів! Нам кажуть, що німецькі фашисти не любили слов’ян. Ні, то комуністи не любили слов’ян, бо не давали їм ні їсти, ні рости, причому в буквальному сенсі цього слова. Молодіжне антифашистське підпілля було не тільки в Краснодоні, було воно і в Первомайському районі Миколаївської області. Та якщо в Краснодоні підпілля звалося «Молода гвардія», то на Миколаївщині воно носило назву «Партизанська іскра». Широкому українському загалу ця назва мало що говорить, а от на Миколаївщині за радянських часів видали на цю тему книжки, які я прочитав. Моя бабуня Тамара, побачивши, що я читаю книгу про «Партизанську іскру», розповіла мені народну правду про цю організацію, бо вона, виявляється, особисто знала багатьох підпільників, серед них були навіть наші далекі родичі. «Ця організація виникла вже незадовго до приходу Радянської армії, – розказувала мені бабуня Тамара. – Створив її місцевий сільський вчитель, завуч, який в 1941 році, в перші тижні війни, потрапив до німців в полон, потім вони його відпустили, бо він був місцевим, а німці попервах відпускали всіх місцевих до домівках. Він спокійно пережив окупацію, а потім, з наближенням Радянської армії, захвилювався, що його можуть покарати за дезертирство. Тож він і створив із своїх учнів підпільну організацію, завдяки якій хотів реабілітуватись в очах Радянської влади. Німці швидко їх розкрили і стратили. Ти знаєш, вони і до мене приходили, щоб запросити до цієї «Партизанської іскри». Про це я здогадалася згодом, вже після їхнього розкриття і страти. Було це так: прийшла до мене подружка, яка дуже хотіла зі мною поговорити сам на сам, та у мене в той момент у гостях були ще кілька дівчат, ми про щось весело гомоніли, сміялись, і довго не могли розійтися. Вона ж весь вечір сиділа похмура, з нами не сміялася, марно намагаючись дочекатись, коли я залишусь сама. Так вона, не дочекавшись коли всі підуть, від мене й пішла. А потім я дізналася, що вона була в «Партизанській іскрі» і загинула разом з усіма». Радянські війська наступали, але німці, здавалося, просто так відступати не збирались. Розташовані в селі Кумари німецькі вояки кілька тижнів рили окопи, укріплення. Спали солдати німецького Вермахту по хатах. Бабуня Тамара, як бачила у радянському кіно кадри про жорстокість німців до місцевого населення, то завжди розповідала мені якийсь випадок, що повністю перекреслював цю телепропаганду. З багатьох розказаних нею історій розповім одну, найбільш показову. Якось німецькі солдати, що квартирували в їхній хаті, затрималися на копанні окопів до пізньої ночі. Надворі йшов дощ, і вони, заходячи до хати, понаносили чобітьми купу грязюки. Хто першим зайшов до хати – ліг на ліжках та лавках, хто трохи пізніше – влягалися спати на підлозі. Врешті-решт, того вечора набилася повна хата німецької солдатні, і вкрили вони підлогу прадідівської хати аж до самісіньких дверей. Останній солдат, що увійшов до хати пізніше за усіх, довго щось там бубонів собі під ніс, і в його мові слово «шайсе» (лайно) звучало часто і довго, бо бідоласі довелося спати на брудній підлозі біля дверей. Господиня разом із дітьми спали на печі, і жоден німець не те, що не вигнав їх звідти, а навіть не подумав цього зробити. Навіть той «німчак», що змушений був спати в багні. Хоча німці рили окопи кілька тижнів, але обороняти село вони чомусь не стали, і полишили Кумари швидко і без жодного пострілу. Гарматне м’ясо Повернення Радянської влади було витончено-кривавим. Комуністи не стали банально хапати людей і розстрілювати їх просто на вулицях, ні! Навіщо стріляти, якщо все можуть зробити німці? Ледве увійшовши до села Кумарів, радянці провели «мобілізацію»: зібрали всіх придатних до військової служби чоловіків, видали їм старі гвинтівки з невеликим запасом набоїв, і, навіть не переодягнувши у військову форму, кинули їх «на передову», не забувши поставити за їхніми спинами загороджувальні загони, наче це були якісь кримінальники. Більшість тих «мобілізованих» загинула приблизно в 30 кілометрах від рідного села – їх, не навчених, із застарілою зброєю, кинули на німецький кулемет. Німецький кулеметник добре знав своє діло, і поклав їх там майже всіх. Хто впав на землю і, дочекавшись ночі, доповз до «своїх», той на один день подовжив собі життя. Проте, наступного дня бійня продовжилася – людей знову погнали на кулемет, і знову не підготовані до сучасної війни люди падали, наче колоски, зрізані серпом. Селяни впевнені – так Радянська влада мстилася їм за те, що вони жили під окупантами. А я згодом знайшов пояснення такій по-літиці в працях російських істориків. Виявляється, таким чином московити діяли з давніх давен: «мобілізовували» чоловіків підкорених ними народів, кидали їх у вир битв, а на їхнє місце, в ще теплі вдовині ліжка, привозили своїх чоловіків. Повторилася ця стратегія і у роки «Великої Вітчизняної»… Мій дід Андрій вижив у тій бійні завдяки пораненню в руку. У шпиталі старий солдат сказав йому: «В піхоті довго не проживеш. Просися до артилерії, тільки там можна вижити». Старий солдат знав, що казав. Коли дід вже вилікувався, до шпиталю приїхали так звані «вербовщики», які набирали до артилерії найсильніших хлопців, які б могли таскати тяжкезні снаряди. Мій дід, що на окупаційних харчах виріс, наче могутній дуб, збрехав їм, що він теж артилерист, і так він зміг вижити у тій війні. А якби він так не зробив, то ви, пане читачу, не читали би зараз цих рядків. Газета «Вечерний Луганск» №23 (387) от 11 июня 2008 года. E-mail: evlug@mail.ru тел/факс: 8 (0642) 50-60-25 Володимир ЧЕРНИШ

12 июня 2008

Кіно і німці або Історія одного села під час війни

«Волосся на долоні виросте, як повернеться Радянська влада!»

Пригадую, як я, ще хлопчиськом, дивився польський військовий серіал «4 танкісти і собака», в якому героїчний і кмітливий екіпаж танку Т-34 громив німців серію за серією. Серіал мені страшенно подобався, і я, з дитячою безпосередністю, щодня умовляв когось із дорослих подивитися фільм разом зі мною. Одного разу на мої умовляння погодився дід Андрій, який воював проти німців спочатку у піхоті, а потім в артилерії. Він зайшов до кімнати і всівся на стілець спиною до мене (мабуть, щоб під час перегляду я не міг побачити його реакцію на фільм). Дід мужньо продивився цілу серію телепропаганди, а потім підвівся зі стільця і сказав: «Брехня це все: німці у них тут страшенно дурні!».

—Діду, а як же ж було насправді? – не втримався я від чергових розпитувань.

—Як?! А так!, – підвищивши свій зазвичай спокійний голос, відповів мені дід Андрій. – Цілий день нас під вогнем тримали, а ввечері підповзав до нас кашовар і давав нам в руку трохи каші! Зброї нам нормальної не дали, навіть форми не дали, а погнали на убій, як худобу!

Сказав – і вийшов. Більше я з ним про війну говорити не наважувався, зате став наполегливіше розпитувати про ті роки решту родичів, зокрема, дядьків, бабуню, якій дід Андрій дещо все-таки розповідав. В результаті вималювалася така картина…

Село Кумари Первомайського району Миколаївської області, звідки походить мій рід, було (та й досі є) великим селом з кількох тисяч хат, і займало воно велику територію. Коли німецькі війська вже у перші тижні війни наблизились до села, то місцевих комуністів наче вітром здуло – вони, забравши сім’ї, дременули на схід, ще й серед селян розповсюдили свою паніку: «Треба евакуюватись! Негайно!». Коли ж мій прадід-колгоспник, наслухавшись цієї панічної агітації, прибіг додому і почав збирати речі, щоб і самому їхати на схід, то його дружина, моя прабабця, зупинила чоловіка спокійними словами: «Нікуди ми не поїдемо! «Чорні» люди всюди треба!». І мудра жінка не помилилась.

Радянська пропаганда (а російське кіно і донині) десятиліттями показувала нам «героїчну боротьбу Радянського народу проти німецько-фашистських загарбників». Може, десь так воно й було, та у степах України все було трохи по-іншому. «Героїчного опору» німецьким окупантам не чинила ні Радянська армія, ні комуністи, ні прості люди.

Ось як це було у Кумарах Первомайського району: одного спекотного дня у садочку мого прадіда раптом з’явилися десятки радянських солдатів. Всі вони були мокрі, бо тільки-но перепливли річку. Від голоду солдати стали рвати яблука і швиденько їх їсти. Прадід вийшов до них, поговорив. Виявилося, що це були вояки, які відступали перед німецькими військами. Їхні командири кинули їх напризволяще, кудись повтікали, і вони йшли на схід своїми ногами. Річку вони змушені були перепливти, бо мости захопили німці. Чимало з них, не змігши вигребти в одязі, чоботях та зі зброєю на спині, потонули. І це були найорганізованіші і найвірніші Радянській владі солдати! Ті, хто так і не зміг простити комуністам знущань 1917-1941 років, просто розбрідалися по селах, і їх українські селяни теж бачили, тільки йшли вони селами вночі, ховаючись як від німців, так і від «радянців». Ось таким побачили відступ радянських військ українські селяни.

Чесно кажучи, ніхто за Радянською владою не тужив. Навпаки, всі дуже раділи, адже комуністи чимало людей виселили до Сибіру, в усіх людей забрали землю, худобу, майно, ще й примусили працювати, як казав Кобзар, «на нашій, не своїй землі», наче кріпаків. Добре пам’ятали люди й Голодомор, ту «безкровну війну», яку провели проти нашого народу взимку 1932-33 років…

Селяни після втечі комуністів, сміючись, казали одне одному: «Волосся на долоні виросте, як повернеться Радянська влада!». І при цьому, як казала мені моя бабуня Тамара (в ті дні ще школярка), показували на внутрішню поверхню долоні, де нема жодної волосинки. А нам торочать про якийсь героїчний опір…

Німці

Наступ німців був блискавичним, це був справжній бліцкриг. Німецькі війська потоком пронеслися через село, і люди зітхнули з полегшенням – не було ні грабунків, ні ґвалтувань. Щоправда, від випадково скинутої німцями авіабомби загинуло двоє людей, але це були єдині жертви серед цивільного населення під час наступу фашистів. Всі навіть почали говорити, що «Німці – то ж цивілізований народ!». Але зачарування новою владою минулося, коли селом пішли колони обдертих радянських військовополонених. Такого поганого ставлення до полонених український селянин витримати не зміг. Тоді люди й зрозуміли, що ніхто їх не звільнив, просто окупанти помінялись.

Матеріально українське село Кумари від зміни окупантів дуже виграло. За радянських часів люди працювали у колгоспі «за палички». Що це таке мені пояснила моя бабуня Тамара: «палички» – це так звані «трудодні». Прийшов селянин на колгоспну панщину, відробив день – йому малописьменний ланковий ставить у своїх документах паличку, мовляв, відпрацював день, йди додому. А бувало й так, що на один трудодень людям доводилось працювати і два, і три дні. Потім на ці трудодні видавали селянинові пайку, яка була просто мізерна, аби тільки не здох.

Німці хоч і не дозволили розпустити колгоспи, проте дали людям жити більш-менш по-людськи. Показником зростання добробуту селян були бучні весілля, на яких люди їли самі курячі стегенця! Такого достатку українське село Кумари за Радянської влади не тільки не знало, а й не мріяло.

Звідки бралося те благополуччя? До села приїздив німецький агроном, призначений окупаційною владою оцінювати врожаї, уважно обдивлявся засіяні поля, і виносив свій вердикт: з цього поля можна буде зібрати, наприклад, 20 центнерів з гектара! Насправді ж люди збирали значно більше, і надлишок окупанти не конфісковували, а дозволяли залишати собі. Так українське село піднялося, від’їлося.

Дитинство мого діда Андрія припало на 1930-ті роки – на часи Голодомору, розкуркулювання і так званої «колективізації» (коли у селян забрали все їхнє майно і перетворили на сільськогосподарських рабів). Недоїдання, стреси від розкуркулення призвели до того, що до 16 років (тобто на момент окупації) мій дід був дуже маленьким на зріст, родичі навіть думали, що він ніколи і не виросте. На окупа-ційних харчах дід Андрій так піднявся, що впродовж двох років виріс десь на 40 сантиметрів!

Нам кажуть, що німецькі фашисти не любили слов’ян. Ні, то комуністи не любили слов’ян, бо не давали їм ні їсти, ні рости, причому в буквальному сенсі цього слова.

Молодіжне антифашистське підпілля було не тільки в Краснодоні, було воно і в Первомайському районі Миколаївської області. Та якщо в Краснодоні підпілля звалося «Молода гвардія», то на Миколаївщині воно носило назву «Партизанська іскра». Широкому українському загалу ця назва мало що говорить, а от на Миколаївщині за радянських часів видали на цю тему книжки, які я прочитав. Моя бабуня Тамара, побачивши, що я читаю книгу про «Партизанську іскру», розповіла мені народну правду про цю організацію, бо вона, виявляється, особисто знала багатьох підпільників, серед них були навіть наші далекі родичі.

«Ця організація виникла вже незадовго до приходу Радянської армії, – розказувала мені бабуня Тамара. – Створив її місцевий сільський вчитель, завуч, який в 1941 році, в перші тижні війни, потрапив до німців в полон, потім вони його відпустили, бо він був місцевим, а німці попервах відпускали всіх місцевих до домівках. Він спокійно пережив окупацію, а потім, з наближенням Радянської армії, захвилювався, що його можуть покарати за дезертирство. Тож він і створив із своїх учнів підпільну організацію, завдяки якій хотів реабілітуватись в очах Радянської влади. Німці швидко їх розкрили і стратили. Ти знаєш, вони і до мене приходили, щоб запросити до цієї «Партизанської іскри». Про це я здогадалася згодом, вже після їхнього розкриття і страти. Було це так: прийшла до мене подружка, яка дуже хотіла зі мною поговорити сам на сам, та у мене в той момент у гостях були ще кілька дівчат, ми про щось весело гомоніли, сміялись, і довго не могли розійтися. Вона ж весь вечір сиділа похмура, з нами не сміялася, марно намагаючись дочекатись, коли я залишусь сама. Так вона, не дочекавшись коли всі підуть, від мене й пішла. А потім я дізналася, що вона була в «Партизанській іскрі» і загинула разом з усіма».

Радянські війська наступали, але німці, здавалося, просто так відступати не збирались. Розташовані в селі Кумари німецькі вояки кілька тижнів рили окопи, укріплення. Спали солдати німецького Вермахту по хатах. Бабуня Тамара, як бачила у радянському кіно кадри про жорстокість німців до місцевого населення, то завжди розповідала мені якийсь випадок, що повністю перекреслював цю телепропаганду. З багатьох розказаних нею історій розповім одну, найбільш показову.

Якось німецькі солдати, що квартирували в їхній хаті, затрималися на копанні окопів до пізньої ночі. Надворі йшов дощ, і вони, заходячи до хати, понаносили чобітьми купу грязюки. Хто першим зайшов до хати – ліг на ліжках та лавках, хто трохи пізніше – влягалися спати на підлозі. Врешті-решт, того вечора набилася повна хата німецької солдатні, і вкрили вони підлогу прадідівської хати аж до самісіньких дверей. Останній солдат, що увійшов до хати пізніше за усіх, довго щось там бубонів собі під ніс, і в його мові слово «шайсе» (лайно) звучало часто і довго, бо бідоласі довелося спати на брудній підлозі біля дверей. Господиня разом із дітьми спали на печі, і жоден німець не те, що не вигнав їх звідти, а навіть не подумав цього зробити. Навіть той «німчак», що змушений був спати в багні.

Хоча німці рили окопи кілька тижнів, але обороняти село вони чомусь не стали, і полишили Кумари швидко і без жодного пострілу.

Гарматне м’ясо

Повернення Радянської влади було витончено-кривавим. Комуністи не стали банально хапати людей і розстрілювати їх просто на вулицях, ні! Навіщо стріляти, якщо все можуть зробити німці?

Ледве увійшовши до села Кумарів, радянці провели «мобілізацію»: зібрали всіх придатних до військової служби чоловіків, видали їм старі гвинтівки з невеликим запасом набоїв, і, навіть не переодягнувши у військову форму, кинули їх «на передову», не забувши поставити за їхніми спинами загороджувальні загони, наче це були якісь кримінальники. Більшість тих «мобілізованих» загинула приблизно в 30 кілометрах від рідного села – їх, не навчених, із застарілою зброєю, кинули на німецький кулемет. Німецький кулеметник добре знав своє діло, і поклав їх там майже всіх. Хто впав на землю і, дочекавшись ночі, доповз до «своїх», той на один день подовжив собі життя. Проте, наступного дня бійня продовжилася – людей знову погнали на кулемет, і знову не підготовані до сучасної війни люди падали, наче колоски, зрізані серпом. Селяни впевнені – так Радянська влада мстилася їм за те, що вони жили під окупантами. А я згодом знайшов пояснення такій по-літиці в працях російських істориків. Виявляється, таким чином московити діяли з давніх давен: «мобілізовували» чоловіків підкорених ними народів, кидали їх у вир битв, а на їхнє місце, в ще теплі вдовині ліжка, привозили своїх чоловіків. Повторилася ця стратегія і у роки «Великої Вітчизняної»…

Мій дід Андрій вижив у тій бійні завдяки пораненню в руку. У шпиталі старий солдат сказав йому: «В піхоті довго не проживеш. Просися до артилерії, тільки там можна вижити». Старий солдат знав, що казав. Коли дід вже вилікувався, до шпиталю приїхали так звані «вербовщики», які набирали до артилерії найсильніших хлопців, які б могли таскати тяжкезні снаряди. Мій дід, що на окупаційних харчах виріс, наче могутній дуб, збрехав їм, що він теж артилерист, і так він зміг вижити у тій війні. А якби він так не зробив, то ви, пане читачу, не читали би зараз цих рядків.

Газета «Вечерний Луганск» №23 (387) от 11 июня 2008 года.

E-mail: evlug@mail.ru тел/факс: 8 (0642) 50-60-25

Володимир ЧЕРНИШ